(СОБІ….)
5.08.09р
«….Ну от! Мабуть я вже остаточно зійшла з розуму! Стала однією з тих навіжених, яким приємніше наодинці за зачиненими дверима писати якісь дурниці в величезний зошит з метеликами, запиваючи кожну літеру солодким вином, аніж набрати хоч чийсь телефон, і насильно витягнути себе з власної «чорної діри!»
Сьогодні я переїхала в нову квартиру! Ненавиджу от цих «стартів наступних етапів». Сиджу на підлозі серед чужих мені стін і неймовірної кількості хламу….і коли я встигла обрости такою кількістю непотрібних мені речей? Мабуть звикла матеріальним заміняти собі людей! Тішусь, що аромо-свічки лежали в першій коробці…ну який відвертий вечір без них?)
Фух….душно! Спека неймовірна! Ніколи не любила серпень. У всіх славнозвісна депресія загострюється восени, а мене серпень ріже на «До» і «Після»…в вересні дихати стане легше…хоча….хоча, куди вже робитись легшою за моїх 45 кілограм незрозумілих навіть мені почуттів?..»
«...Я ніколи не питала себе «ким ти для мене був?»…до цього моменту! Бо завжди відчувала, що ти в мене Є!
«Помилкою» ніколи не назву! Не через те, що ти особливий…а через власний принцип №1 «НІКОЛИ НІ ПРО ЩО НЕ ЖАЛКУВАТИ!»…і ти не виняток! З тобою я відчула на шкірі, що таке, коли «не від тебе все залежить»…можливо ти «Досвід?»
Ні Ні Ні…. «Досвід» - це надто мізерно для усього, що я відчувала! У мого «досвіду» інші імена…і як не прикро, мені іноді соромно перед своїм вихованням в голос вимовляти цифру!
«Вчитель?»..хм…ну вже тепліше, але…Ти, впринципі, мене навчив, що люди можуть бути жорстокими! Що слово «рідний» давно знецінилось…що «кохають» по 25 раз за життя…а не так, як я мріяла до тебе. Усі інші навики, типу «Відпускати», «пробачати», «жити далі», «знаходити сили» я пізнавала без тебе…на одинці зі своїми блокнотами і миттєво прийнятими рішеннями…
Ну добре, добре…не хотіла в голос, але обіцяла собі «жодної прихованої істини»…Ти мені був «енциклопедією для дорослого життя». В твої руки я попала зовсім юною…не з одним оберемком рожевих окуляр. Ти вчив мене мовчки кохати…мовчки вмирати…ти намалював в моїй свідомості стільки варіантів «рольових ігор», що я вже звикла жити в постійних «любовних трикутниках»…
А знаєш…ти мені «сталевий хребет»….бо так, як ти мене ламав, іншим вже сили забракне…за це і вдячна, мабуть…»
(ТОБІ…)
25.08.11
«…Сьогодні один з тих самих вечорів, де ти залишаєш мене на одинці зі своїми демонами, хоча сидиш навпроти! Я вже звикла почувати себе зовсім самотньою, навіть коли ти тримаєш мене за руку. А ти звернув увагу, що вони вже не тремтять, обіймаючи моє тіло? Раніше вони палали вогнем від одного дотику….тепер годинами не можу зігріти твоїх пальців….видно, в середині у тебе зима з позначкою -20, коли ти поруч зі мною.
Завтра ти їдеш до дому. До свого минулого. Покидаєш своє майбутнє у чотирьох спільних стінах…зрештою, в свідомості, ти вже давно тут не живеш. Хоча…хоча, я в твому житті швидше з грифом «теперішнє»…до майбутнього не вистарчає декількох рис в характері , які б прикрашали твої ранки. Вибач. Скільки себе міняла ради тебе, а до ідеалу так і не дотягую…
Ти в котре обіцяєш, що не на довго…а для мене вічністю будуть декілька днів. І іноді я проклинаю себе за думки «лиш би не повернувся»…ти ж навмисне купуватимеш квиток назад, бо без такої отрути як Я, в твому житті було би надто прісно…..
І як би я не пручалась….як би не вмовляла себе тоннами списаних сторінок в блокнотах…попри всі розуміння, що поруч нам не судилось…Я завжди навіжено чекаю твого повернення….а ти завжди гучно грюкаєш в мої двері….
Іноді на це потрібно декілька днів….іноді місяцями мовчиш…..цього разу я навмисно не дивитимусь на дату в квитках з напрямком «Хмельницький - Львів»…Може тобі вистарчить «щастя» не повертатись до мене….»
